Владислав Городецький – один із найкращих архітекторів України. Його батько – нащадок старовинного шляхетного роду Корніц, відставний унтер-офіцер Ольгопольського уланського полку, мав бронзову медаль на Андріївській стрічці на згадку про Кримську війну 1853–1856 років. Через хворобу Владислав-старший вийшовши у відставку, повернувся в маєток свого діда Яна Ігнація, жабокрицького поміщика. Незабаром відставник одружився з Леопольдиною Ґлюзинською, донькою агронома й етнографа Юзефа Ґлюзинського, поміщика, якому належало село Шолудьки на Поділлі. Первісток молодят побачив світ у родинному маєтку діда 4 червня 1863 року.
Отримав панич пишне ім’я – Лєшек Дезидерій Владислав Городецький. Згодом молода родина перебралася в Жабокричі. Поживали – не бідували: палац, бібліотека, фортепіано фабрики Зейтнера, більярд; кінь для верхової їзди, стайня, мисливські собаки, четвірка коней, чотиримісна карета, кучер.
Та минуле вривалося в майбутнє.. За те, що дід і батько Лєшека брали участь у протимосковських повстаннях – Олександр Віктор Городецький 1831-го; батько – 1863-го, царський уряд конфіскував подільський маєток Жабокрич. Коли Лєшеку виповнилося десять років, родина повернулася до Шолудьків. Що ж «влада – ваша, а земля – наша – нам про неї дбати», казав дідусь-агроном і вирощував сади, ліси. Краса Південного Бугу, лісочки-ярочки заворожували Лєшика, він змальовував усі рослинки, знав їхні назви. Ліси давали притулок косулям, оленям, яких охоче малював хлопчина, а «найправдивіші» байки мисливців навіювали бажання мандрувати. І так мріялося хлопчині, що він полює в Африці на носорога. А ще батько мав багато родичів і друзів-мисливців, їздив із сином гостювати у розкішних маєтках. Краса подільської архітектури вражала Городецького-молодшого. Чи не тому Городецький на власне сорокаріччя зробив собі подарунок – будинок з химерами, де застигли герої дитинства, впольовані тварини?